Просмотров — 151

76-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

СИЧІ
                                
Частина 1

– Ось і ти зі зброєю! – сказав Іван. – Можеш тепер із відьмою позмагатися.

– Знати б, де її знайти! Я вже й до Яружного збігав. А там будинок порожній, і шпигун навколо в’ється. Отже, не я один її відшукати хочу.

– Де знайти, питаєш? Точно не скажу, але здогад маю. Вона ж із дияволом знається. А диявол людям – найперший ворог. Тому де Велесиха з’явиться, там відразу негаразди починаються. Колодязі вкисають, худоба здихає, одні хворіють, інші здоровими помирають.

– Отже, треба таке місце знайти? – здогадався Фока.

– А нащо шукати? Іди до Сичів – не помилишся. У Сичах зовсім зле стало. Щоправда, може, там не Велесиха чаклує, але все одно добру справу зробиш, якщо кінець людським стражданням покладеш.

– А Сичі – це що?

– Сичі – це село таке. Знайти просто – Десна доведе. Іди вгору вздовж річки й через день побачиш. А якщо побіжиш – і раніше.

– Може, разом збігаємо? – запитав Фока, якому не хотілося розлучатись із тямущим дядьком, хоча, якщо придивитися, то він, найпевніше, був не дядьком, а дідком, але з такими молодими очима, яких і серед отроків не скоро знайдеш.

– Ні, сам упораєшся, а мені йти треба: бідняку допоможу, багатого обійду... І більше хреста не знімай. Бо православна людина хрест тільки з головою знімає.

* * *

Іван не помилився. У крихітному селі Сичі дійсно сховалася Велесиха. Із житлом там, щоправда, було тяжко: хат раз, два – та й усе, до того ж кожна забита під зав’язку. А заїжджого двору в Сичах зроду не бувало, бо постояльці до цього загубленого в лісі села зроду не заглядали, окрім лисиць, тхорів і вовків, які на хвилинку забіжать і відразу ж із куркою в зубах – драла! А тхір узагалі без нічого тікає, бо через малий зріст і велику шкідливість тільки голову курці відгвинтить, крові нап’ється – і до побачення!

І все ж один дідок, якому жах як хотілося поговорити, а його ніхто не слухав через набридливість, зглянувся над худорлявою бабкою, яка везла свою хвору онуку до Києва, щоб лікарям показати. Пустив на постій, а їхньому кучеру Яру місце на сіннику утоптав і навіть копійки не взяв. А нащо дідку копійка, коли тепер він міг даром за постояльцями ходити й бубоніти про якусь кобилу, яку комарі на болоті живцем загризли. Причому мало не про кожного комара окремо розповідав...

І треба ж такому статися – на третю ніч помер, сердешний.

А коли поховали балакучого дідуся, Велесиха просто на цвинтарі оголосила народу, що онука з горя ще сильніше розхворілася. Її зараз везти ніяк не можна, тому вони в хаті, що звільнилася, трохи поживуть, а там видно буде...

Залишившись у дрімучих Сичах, Велесиха вирішила, що цього разу сховалася добре й на радощах знову взялася зло творити. Тільки від Бога хіба сховаєшся? Це як від повітря ховатися: сховатися можна, але чи довго проживеш?

Так і зараз вийшло. Як не ховалася чаклунка, а з одного боку до загубленого села підбиралися богатирі, із іншого ж – лісовий велетень.