Просмотров — 1944

76-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

СИЧІ
                                
Частина 2

Першим до Сичів прибіг Фока. Але не тому, що він мчав швидше за богатирських коней, просто бігти ближче було.

Щоб не виказати себе завчасно, Фока виліз на горбок, із якого село було як на долоні. Звідси він добре бачив чоловіків, жінок і дітлахів, зайнятих своїми справами, зате його не бачив ніхто. Однак лежати довелося довго, бо чоловіки, жінки й дітлахи його не цікавили.

Ось уже й сонечко почало хилитися до землі й червоніти, немов почувалося винним за настання ночі. А вночі хіба щось угледиш? Тому Фока вирішив на пагорбі ранку чекати, але тільки-но вирішив, як відразу помітив Яра. Відьмак вийшов із крайньої хати, злодійкувато зиркнув на всі боки й попрямував до воріт навпроти. По-хазяйськи відчинивши хвіртку, він зайшов у двір і зник у курнику, де відразу загомоніли кури. На шум із будиночка вискочила скуйовджена господиня з рогачем і кинулася рятувати живність від лисиці або тхора, а, може, навіть від вовка?

До курника вона зайти побоялася. Тому почала молотити рогачем по дерев’яній стінці, щоб злякати непрошеного гостя. Та відьмака хіба злякаєш? Зробивши справу, він спокійно вийшов, тримаючи в кожному лапищі по курці. Із перерізаних ший капала кров і відразу ж скочувалася на землі запорошеними кульками.

– У-у-убив! – заголосила жінка і з рогачем напереваги пішла на злодія.

– Не репетуй! – гидливо поморщився Яр і, переклавши здобич до лівої руки, правою легко вихопив рогача й закинув його на дах.

– У-у-убив! – не вгамовувалася жінка, сподіваючись, що на її крик збіжаться сусіди.

Тільки кричала вона не довго, а саме до тих пір, поки волосатий кулак не впав на її голову...

Фока закусив губу, але з місця не зрушив. Адже йому був потрібен не Яр і навіть не Велесиха, йому потрібна була Аксюта. Тому він не міг виказати себе, доки не дізнається, що Аксюта тут. Тим більше, побита жінка допомоги не потребувала. Вона досить жваво схопилася на ноги і, сполоснувши обличчя біля колодязя, зникла в курнику. Незабаром вона вийшла звідти зі своєю останньою куркою, уміло відтяла їй голову сокирою й почала люто обскубувати, аби супостату, якщо ще раз поткнеться, ані пуху, ані пера не дісталося.

* * *

Коли курячий злодій – або, як говорили раніше, курохап – зник у своїй хаті, Фока короткими перебіжками наблизився до огорожі й на м’яких ногах беззвучно проник у двір. Двері до будинку були прочинені, і він почув злісне бурчання чаклунки:

– Оце вже точно: чужий дурень – сміх, а свій дурень – смерть! Ти що, усе село хочеш супроти налаштувати? Курятини йому захотілося! Ось уночі б і тягав. Скільки разів я тобі втовкмачувала: хочеш зробити капость – роби тихо. Зиску більше, а шуму менше. Нащо на вогонь дути, коли поволі й сирі дрова загоряються? Та що з тобою говорити: у тебе ж замість голови колода, а на ній хоч кіл теши!

Відьмак у відповідь щось винувато пробубонів, але його бубоніння заглушив владний окрик Велесихи:

– Біжи до господині й за те, щоб рота на замку тримала, віддай мої  золоті сережки.

– А чи не забагато буде? – скинувся Яр. – За такі цяцьки можна цілий табун курей купити!

– Тебе не спитали! Вона ці сережки два дні поносить, а на третій ти їх із могили дістанеш... Аксюто, ходи у двір курей щипати!

Почувши дороге ім’я, Фока полегшено зітхнув і тим себе виказав.