Просмотров — 372

77-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ВТЕЧА БІСА
                                
Частина 1

– Стій-но! – крикнула Велесиха відьмаку. – Здається, у нас гості...

Вона ще щось додала, але Фока прислухатися не став, а, вихопивши меча, важко ступив до хати.

– Ну, проходь, Лихо, коли прийшов, – скривилася Велесиха. – А якщо меч супроти старої дістав, отже, боїшся! І правильно боїшся. Я ж тебе і з мечем скрутити зумію.

Від цих отруйних слів кров ударила велетню в голову, закипіла в жилах, застукала у скронях. Іще мить, і він би не стримався. Відьма теж це відчула й мимоволі відступила назад. Але Фока Бович за давнім бійцівським вишколом загнав гнів у кут і натягнутим як тятива голосом сказав:

– Ти хоч і окаста, а помилилася! Лихо я в Десні втопив. Тому перед тобою Фока стоїть, якому князь сім років тому наказав усю нечисть із-під Вишгорода вибити. Тільки забаривсь я з виконанням. Але краще відстати, ніж до справи не пристати...

* * *

Не встигла Велесиха й рота роззявити, як Фока вхопив меч за жало й охрестив чаклунку держаком-рукояттю, що не дарма має вигляд хреста. А ось рубати не став, бо пам’ятав слова Івана: біси клинка не бояться.

– Чаклуй або бреши! – заволав сатана в утробі Велесихи. – І думай швидше! Бо інакше кину – сама віддуватимешся.

– Прибери меча, дурню! Або страшною смертю помреш! – прошипіла чаклунка, гарячково міркуючи, як догодити своєму господарю.

– І не подумаю! – відповів Фока, уже святкуючи перемогу.

Але він, вочевидь, поквапився, бо Велесиха раптом зігнулася й витягла з-під лавки біленьке кошеня. Воно жалібно пискнуло, але відьму це тільки заохотило. Голосно зареготавши, вона щосили вдарила кошеня об стіну. Писк обірвався, і маленький клубочок застиг на підлозі...

* * *

І Фока застиг, хоча йому раніше доводилося бачити й не таке. Але те, що він бачив раніше, не можна було порівняти із загибеллю беззахисного котика, який нікому зла не зробив і зробити не міг, якби навіть доріс до кота. Адже яке від кішки зло? Одне муркотіння.

Загалом, так розгубився боєць, що навіть меча упустив. Але відьма саме цього й добивалася, щоб дати сатані перепочинок. І той відразу ж узявся за справу. Фоці раптом здалося, що пухнастий клубочок почав роздуватися. Він роздувався й роздувався, поки не вперся у стелю. А потім із оглушливим тріском лопнув. У кімнаті запахло гнилим болотом, і в ній заклубочилися болотяники, щезники та інша нечисть, покрита сверблячими лишаями і кривавими  синцями. Вони юрмилися, штовхалися і все ближче підступали до Фоки.

Але це було ще півбіди, адже меч валявся під ногами, і треба було тільки його підняти. Біда була в іншому – Фока вперше в житті злякався. Від цього в голові запаморочилось, і могутні коліна затремтіли. Але серед крижаного холоду жаху він раптом відчув опік. Немов хтось приклав до його грудей розпечену вуглинку. Тільки це була не вуглинка, а срібний хрестик, який не дав страху заволодіти душею.

* * *

Від раптового болю Фока отямився й вихопив із-під сорочки свою головну зброю. Виставивши хрест перед собою, лісовий велетень почав невідступно повторювати: «Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй!»

Марево миттю зникло, а мертве кошеня нявкнуло, змахнуло хвостиком і прошмигнуло під лавку на своє насиджене місце. Чаклунка ж, навпаки, зблідла як мрець, її немічне тіло трусонула могутня хвиля, а з губ зірвалася чорна хмарка. Покидавшись кімнатою, хмарка пірнула до піддувала печі, звідки крізь колосникові ґрати просочилася до гирла-зіва і рвонула вгору горлом димоходу, стукаючись об заслінки-в’юшки.

Вирвавшись назовні, хмарка зареготала й розчинилася в повітрі, а піч виплюнула на підлогу купку чорної сажі – усе, що залишилося від сатани, який кинувся навтьоки від чудодійного хреста.