Просмотров — 120

77-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ВТЕЧА БІСА
                                
Частина 2

Через незвичну легкість в утробі відьма швидко зрозуміла, що лишилась одна, і на сатану більше розраховувати не варто. Змірявши поглядом величезну фігуру Фоки, немов вилиту з булатної сталі, вона усвідомила, що врятувати свою шкуру їй тепер навряд чи вдасться.

Хоча чому навряд чи? Адже не дарма ж кажуть: утік – не утік, а побігти можна.

– Яр, нумо, як домовлялися! – зойкнула Велесиха.

Двері до іншої кімнати розчинилися, і на порозі з’явилася Аксюта, над якою нависала кудлата борода Яра.

* * *

– Якщо не хочеш її смерті, дай піти, – мовила відьма, щосили намагаючись надати голосу владності. – А силою перешкодиш – усе на неї перейде!

Велесиха пропалила злющим поглядом Фоку, потім окреслила рукою коло й утробним голосом промовила:

– Черепусен утроч!

Вочевидь, це закляття було таким проклятим, що навіть Яр зіщулився.

Але Фока струсив чари, як собака воду, бо з Божою поміччю здогадався, що закляття, якщо його прочитати навпаки, означає «чорту не супереч». Але він саме і збирався суперечити, тому ступив до відьми й легенько її штовхнув. А легенько, бо хотів перевірити: а раптом і справді, воюючи з чаклункою, він Аксюти зашкодить?

Від легкого поштовху Велесиха закотилася під лавку, де перелякане кошеня накреслило на її щоці чотири бордові смужки. І хоча воно зробило це не цілячись, вийшло гарно!

А ось Аксюта анітрохи не постраждала. Вона навіть не здригнулася, тільки злегка примружила очі. Тепер Фока точно знав, що Велесиха брехала, а він їй повірив і цілий рік втратив.

І хоча відьма була переможена, Аксюта все ще залишалася в руках відьмака, який із ножем ніколи не розлучався. Отже, варто було Яру зробити один невловимий рух, щоб...

Цю думку Фока додумувати не став. Він просто хитнувся ліворуч і різко змахнув рукою. Помітивши, що погляд відьмака метнувся в той же бік, колишній охоронець, зібравши всю силу в ногах, стрибнув уперед і праворуч. І відразу ж зрозумів, що спізнився...

Яр сіпнувся, і Аксюта почала повільно осідати. Судячи з того, що в руці відьмака ножа не було, можна було здогадатися, що він по рукоять увійшов під її ліву лопатку. Але на здогади часу не було, бо Фока, немов стріла, випущена з лука, уже не міг зупинитися. Тому, не зупиняючись, він укарбував правий кулак у кошлате бородище.

Коли Яр упав на підлогу й затихнув, Фока кинувся до Аксюти. Він обережно підняв її і... не повірив власним очам, бо ножа під її лопаткою не було.

А куди ж ніж подівся? Та нікуди він не подівся, просто Яр забув його в курнику.

А може, це не він забув, може, Бог забути допоміг?

* * *

Переконавшись, що Аксюта жива, хоч і глибоко непритомна від пережитого, Фока згадав про відьму. Але тієї вже і слід прохолов. Скориставшись раптовою колотнечею, вона кинулася з хати і чкурнула до лісу. Звісно, Фока відразу б її наздогнав, але не міг же він кинути Аксюту, та ще з відьмаком, який почав ворушитися. Тут би його і прибити, як неодмінно зробив би Лихо, але Фока вже знав, що й коряві комашки для чогось потрібні. Тому він просто зірвав полотняну накидку з лавки і сповив відьмака так, що той і ворушитися перестав, а тільки витріщався й мугикав розбитим ротом.

Знерухомивши супротивника, Фока черпнув із відра жменю води й обережно бризнув на Аксюту. Та слабко застогнала, але для драбанта цей стогін пролунав піснею. Невміло посміхнувшись, Фока Бович дбайливо підняв легку, як пір’їнка, полонянку й виніс її на чисте повітря під стару сливу.

Сам же сів поруч і надовго задумався...