Просмотров — 343

78-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

БОЛОТО
                                
Частина 1

Коли Яр упав під могутнім ударом, чаклунка навіть пальцем не поворушила, щоб йому допомогти. Тут би свою шкуру врятувати, а не про чужу думати!

Не відаючи, куди бігти, колишня відьма обрала той самий шлях, який привів її до Сичів. Вона пам’ятала, що спочатку треба йти вздовж берега, а потім... Але що буде потім, час покаже, поки ж треба швидше забратися від Лиха, який остаточно вийшов із покори.

Незабаром вона зрозуміла, що погоні не буде, бо Фока давно би її наздогнав. Але Велесиха тільки додала ходу і хоча швидко стомилася, усе одно йшла і йшла, бо втома відволікала думки. А думки були поганими, як діряве відро, що не утримує воду, скільки не наливай...

Ніч відьму теж не зупинила, адже в темряві вона почувалася бадьорішою, ніж при світлі сонця. А коли зажеврів ранок, вона звернула до лісу, щоб у похмурих нетрях дати передих очам, що пекли та сльозилися. І тільки ногам вона відпочити не давала, щоб швидше піти від згубного місця, де її всемогутній господар був переможений маленьким хрестиком.

* * *

Та схоже, за багато років служіння сатані чаклунка остаточно сплутала верх і низ. Усе в ній перевернулося й перекинулося. Тому, тікаючи від хреста, вона не віддалялася від згубного місця, а наближалася до нього. І місце це називалося болотом!

Багатьом здається, що болото – це брудна калюжа, що погано пахне. Добре, якби так! Тоді б ми обходили його десятою дорогою. Але хитре болото часто прикидається зеленою галявинкою, яка кличе подорожнього дати відпочинок ногам, подряпаним лісовими колючками. Але й заманивши, болото не стане відразу пожирати свою жертву. Ні, воно заведе її подалі від рятівного берега й тільки там розкриє свою чавкотючу пащу.

При цьому болото не поспішає. Воно розтягує задоволення, воно плямкає й пускає бульбашки, воно дражнить блідо-блакитними вогниками й мучить міріадами комарів, аби сповна насолодитися криками і стогонами й цілковито марною метушнею у спробі намацати дно чи вхопитися за будь-яку соломинку.

* * *

Ось і Велесиха потрапила до пастки. Узагалі-то, вона потрапила до неї давно, але зараз пастка набула реальних обрисів.

Коли відьма провалилася по кісточки, вона вирішила повернути назад. І відразу ж провалилася по коліна. Намагаючись витягти ногу, вона впала на руки, і вони по самі лікті провалились у смердюче гноїще.

І тоді вона закричала, але ніхто їй не почув, бо нікого поруч не було. Окрім сатани, який із єхидною посмішкою спостерігав за муками своєї колишньої помічниці. А посміхався, бо до його лап потрапила нехай і нікудишня, а все ж душа.

* * *

Але давайте пожаліємо Велесиху, котра, як і вбита нею рідна сестра Марфа, могла стати доброю цілителькою, а стала злою губителькою. Тільки яка різниця, якщо обидві закінчили життя так жахливо? А різниця величезна. Бо муки Марфи з її кончиною скінчилися, а страждання Велесихи тільки почалися. Адже те, чого вона зазнала у смердючій болотній пащі, аж ніяк не можна було порівняти з тим, що їй довелося випробувати після смерті, коли її душу, ніби болотні комарі, обліпили біси...

* * *

Незважаючи на свій малий зріст, Пустобрех виявився дуже корисним песиком. Тільки повільним. Бо, сидячи на моторній Веселці, потрібного запаху не відчував, зате на землі слід брав відразу, а далі дуже неспішно дріботів за ним на своїх коротких лапках. До того ж розшуковий пес частенько сідав на хвіст і думав. Думати йому допомагав Тиміш, чухаючи за вухом і щось ласкаво примовляючи. Таке Пустобрех любив і часом зупинявся просто так, але довго не сидів, щоб ніхто не здогадався.

– Слухай-но, Тимоше, а якщо він не в той бік іде, що тоді? – урешті-решт засумнівався Альоша, якому така неспішна гонитва вочевидь набридла.

– Як не в той? – образився Тиміш. – Саме в той: хвіст іззаду, морда спереду!

– Ну що ж, гаразд. А ти запитай: чи не можна швидше?