Просмотров — 172

78-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

БОЛОТО
                                
Частина 2

– Думаєш, я швидше не хочу? Тільки нас тато змалку вчив: на хотіння є терпіння. Якби Пустобрех дорогу знав, то вмить би добіг, а так йому треба кожну травинку запитати.

– Правильно! – втрутився Муромець. – Тиміш уже двічі поквапився. А скороспілка дочасно гниє. Нам точно потрапити треба, а не повз проскочити. Та і привалюватися час, а то в нашого пса вже язик вивалився: того й гляди сам ляже.

Друзі сперечатися не стали. Як Муромець сказав, так і зробили: знайшли відповідну галявинку і влаштували привал. А Тиміш таку кашу на вогнищі зварив, що ні кисло, ні солодко, ні солоно, ні прісно: ковтнеш – упадеш, підскочиш – знову захочеш! І Пустобрех кашу наминав, аж урчав. А чому ж йому не урчати, коли м’яса в каші було більше, ніж крупи?

Адже крупу заощаджувати треба, а дичини – повний ліс...

* * *

Підкріпившись, пішли далі. Але це тільки говориться «далі», а насправді більше топталися, ніж ішли. Пустобрех постійно петляв або кружляв на одному місці, немов чаклунка навмисне плутала сліди. І лише коли вони вибралися на берег Десни, песик упевнено повів друзів угору за течією, нікуди не звертаючи.

– Може, його знову на Веселку взяти, коли прямо йдемо? – розсудив Альоша. – Воно ж швидше буде.

У цих словах був резон. Дійсно, коли відьма припинила петляти, то навіщо на неї собаку витрачати, якщо коні швидше скачуть? Однак, коли Тиміш простягнув руку, щоб посадити Пустобреха на свою кобилку, той загарчав, одночасно виляючи хвостом. Інший би здивувався, але розвідник відразу все зрозумів. Гарчання говорило, що Пустобрех не хоче, аби йому заважали, а виляння хвостом говорило, що друзів він вельми поважає, тільки нехай вони займаються своєю справою і йому не перешкоджають.

* * *

Пустобрех мав рацію. Усього за півверсти він сів на хвіст і надовго задумався. Залишалося тільки гадати, про що можна так задуматися на цілковито гладкій дорозі. Але якби подорожні мали собачий нюх, то здивувалися б не менше, бо ледь помітні сліди чаклунки раптом стали такими виразними, ніби вона щойно тут пройшла.

Але як таке може бути? Адже не могла вона злетіти, а потім знову бухнутися на землю, причому зовсім нещодавно, а то і просто зараз? Утім, коли б на місці Пустобреха був який-небудь горе-вчений, він би так і вирішив, та ще б інопланетян приплів, які покатали відьму на літаючій сковорідці.

Але розшуковий пес не звик мудрувати лукаво, тому, гарненько почухавши загривок, а по-науковому, забезпечивши приплив крові до мозку, зрозумів, що свіжі сліди – зустрічні. Отже, той, кого він шукав, ішов прямо, а потім повернувся. І в тому місці, де зустрілися свіжі й несвіжі сліди, попрямував до лісу.

Знову до лісу Пустобреху не хотілося. Йому й на бережку було добре. Але робота є робота! Гірко зітхнувши, песик рішуче повернувся до річки хвостом і почимчикував новим слідом, який губився за деревами.

* * *

Перед тим, як звернути до лісу, Альоша раптом запитав:

– Браття, а чому це в нашого Пустобреха прізвисько таке недоладне?

– Пустобрех – це ще нічого, – жваво відгукнувся Тиміш. – Буває гірше.

– Це як?

– А так! Наприклад, Пустодзвін, Пустомаз, Пустопляс, Пустохлист, Пустоплюй, Пусто...

– Та зажди ти! – перервав Тимоша Альоша. – Так тільки базіку прозвати можна. А собаки брешуть без брехні, тому пропоную йому нормальне прізвисько дати.

– Добра справа, – підтримав друга Ілля. – Пустобрех – ім’я лайливе, а цей пес справно служить. Нехай на зріст не вдався, зате розумом надолужив.

Зрозумівши, що його хвалять, Пустобрех жваво схопився, потім сів на хвіст, поставив вушка сторчма, випрямив передні лапки, для чого кілька разів перебрав ними, чхнув від старанності й утупився на Муромця таким відданим поглядом, що накажи той залізти на дерево, Пустобрех, можливо, і не заліз би, але б постарався.

– Смілиш! – несподівано мовив Тиміш і, помітивши здивовані погляди друзів, пояснив: – Треба Пустобреха Смілишом назвати: малюк він сміливий і кмітливий, отже, ім’я йому пасуватиме.

– Назвати можна, – подумавши, погодився Альоша. – Та тільки сумніви беруть: зрозуміє, що йому прізвисько змінили, чи ні?

– То зараз перевіримо, – сказав Муромець і покликав: – Смілиш, до мене!

І що б ви думали? Песик так радісно кинувся до богатиря, що всім стало зрозуміло, як йому набридло старе прізвище.