Просмотров — 251

78-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

БОЛОТО
                                
Частина 3

Смілиш, на відміну від Пустобреха, не став зволікати й так швидко почимчикував уперед, що аж дивно було, звідки в ньому стільки прудкості. Попович навіть висловив здогад, що Цибулька підсунув цуценя-підлітка, у якого дорогою підросли лапки. Але Тиміш цю думку відразу ж спростував:

– Та ти на його морду подивися, а потім говори!

Альоша загріб у долоню собачку і, покрутивши перед очима, спантеличено мовив:

– Морда як морда. Вусата... А що вуса означають, пес його знає. Скажімо, у коня вусів немає...

– Та до чого тут вуса? Ти в очі дивися! Де ти чув, щоб у цуценяти такі очі були?

– А які в нього очі? – зацікавився суперечкою занурений у свої думи Ілля.

– Обтяжливі! – випалив Тиміш.

– Які-які? – не зрозумів Альоша.

– Життям позначені. А в цуценяти очі солоденькі, бо він іще собачого життя не скуштував. Тому наш Смілиш давно не щеня, хоча й до старості йому далеко.

– Це ти звідки взяв?

– Звідти, що під старість очі холодом затягує, а в нашого баньки горять, хоч багаття розкладай!

– Вафф! – витріщив палаючі баньки Смілиш і, викрутившись із богатирської долоні, плюхнувся на землю.

– Ого-го! – відгукнувся Бурушка, що відразу полюбив цього дивного горбоконика, який чомусь не щипав траву і спав на боці.

– Го-го-го! – підхопила Стрілка й хитнула шовковою гривою.

А Веселка просто посміхнулася, показавши горбоконику величезні кінські зуби, від чого той про всяк випадок пірнув за найближчий стовбур і задер лапу.

* * *

Через деякий час ліс настільки погустів, що довелося спішитися. Муромець із Бурушкою йшли попереду і прокладали дорогу. Кінь могутніми грудьми гнув і ламав гілки, а Ілля допомагав мечем.

Раптом дерева порідшали, і подорожні вийшли на веселу зелену галявинку, яка немов запрошувала знову осідлати коней і проїхатися з вітерцем. Можливо, гарячий Альоша так би і зробив, але Тиміш його зупинив:

– Обхід треба шукати. Або стежку хмизом гатити.

– Навіщо, коли галявина рівніша за скатертину? – здивувався Попович.

– Точно, рівніша. Тільки ця скатертина тебе разом зі Стрілкою загорне в саван, який на небіжчиків надягають, – похмуро мовив Тиміш. – Не галявина це, а трясовина болотна. Я таких багато бачив у наших лісах. А якось, коли хлоп’ям був, мало не попався. Петро ледь урятував. Приловчився довгу лозину зрізати й витягнув. А потім і татко по спині батогом витягнув. Так що я цю болотяну науку на все життя запам’ятав...

– Наче рука стирчить, – перервав слідопита уважний Муромець.

– Точно, рука! – вигукнув Тиміш. – Видно, хтось просто перед нами потонув, коли ще руку не засмоктало.

Ніби підтверджуючи його слова, Смілиш завив, але відразу ж облишив тужливу пісню, збентежено закрутив головою і... завив знову. А розгубився він через те, що болото повіяло знайомим запахом недавніх слідів.

– Молодець, відчув чаклунку! – похвалив Тиміш і розповів друзям про свій здогад: – Смілиш ішов слідом. На березі слід загубився. Отже, відьма рушила прямо. А коли сюди прийшла, болото її й з’їло...

Богатирі мовчали. А мовчали, бо думали: знімати шоломи чи ні? Адже хоча чаклунка й відвернулася від Бога, але все ж була людиною. Ось і розсуди...

Але Муромець, який ніколи не тримав зла на ворогів, учинив не по міркуванню, а по любові. Він першим оголив голову, а вже за ним – Альоша й Тиміш. Вони трохи постояли в тиші, розмірковуючи про те, наскільки схожі початки будь-яких життів, але як різняться їхні завершення. Адже й чаклунка колись була милою дівчинкою, від якої тепер лишилася тільки скорчена рука.

Здавалося, ця рука намагається вхопитися за небо. На жаль, водночас дуже важко змінити те, що коїв усе життя. Так і сталося: болото хлюпнуло великою бульбашкою, і рука зникла в болотній пащі, яка відразу ж зімкнулася, витерши брудні губи мокрою ряскою...