Просмотров — 245

79-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ТРИ МЕЧІ
                                
Частина 1

Дочекавшись, коли русява красуня трохи розплющила очі, Фока пошепки покликав:

– Аксюто...

Та не відповіла, тільки перелякано глянула на велетня й відвернулася.

– Та ти не бійся: Велесиху я прогнав, а відьмак сповитий лежить... Не вини, що в біду затягнув… Я ж тоді не людиною був, а гіршим за звіра... Хотів тебе в Тимоша вкрасти... А тепер хочу навколішки повзти й чолом бити... Прости, якщо зумієш... Ось говорю, а ніби в яр лечу... Тільки розбитися не страшно, коли ти жива... А раптом Тиміш тебе шукати вирушив, і сам у лісах згинув... Але якщо згинув, я тебе із Сучого Брода до Києва заберу... Упаду князю в ноги, він і помилує... А приб’є – так мені й треба... Тим паче, брат Тимоша там мешкає... Петро Федорович... Він тебе образити не дасть...

Фока говорив і говорив, і не міг зупинитися. Він уже й сам не розумів своїх промов. Із тієї ж причини і Аксюта нічого не відповідала, але вже не відверталася, а дивилася на Фоку здивовано й навіть жалісливо.

* * *

– А чому ти плачеш? – нарешті запитала вона. – І хто такий Тиміш?

Ці прості запитання немов обухом по голові вдарили. Фока витер рукавом спітнілий лоб і запитав своєю чергою:

– А ти хіба Тимоша не пам’ятаєш? Це ж чоловік твій!

– Немає в мене чоловіка й ніколи не було... А що таке Київ і Сущий брід?

– Сучий, – мимоволі виправив Фока і, щоб перевірити свої підозри, обережно запитав: – А мене впізнаєш?

– Ти нещодавно супроти Яра стояв, а хто такий – не пригадаю...

Від цих слів Фока відчув таку тугу, що навіть тихенько завив. Адже чаклунка і його теж змусила все забути. Та ж він чоловік двожильний, його кийком не доб’єш, і то він не відразу прийшов до пам’яті. А ось Аксюта – стеблинка тоненька, і як на неї чорні чари подіяли, можна було тільки вгадувати.

Фока був такий злий на себе, що хоч насправді в яр кидайся. Але що тоді буде із Аксютою, яка забула себе? Пропаде, наче дитя мале! Отже, треба швидше до Києва її доставити. Там і лікарі вправні, і Петро Федорович молитвами допоможе.

– Ходімо, я тебе до хати проводжу, – якомога лагідніше мовив Фока. – Сам же на сіннику заночую, а відьмака до огорожі прив’яжу. Ти ж не думай ні про що, просто засни. Бо нам завтра в дорогу неблизьку...

* * *

Фока йшов неквапливо, щоб Аксюта не відставала. Іти неквапливо було важко, але він терпів, знаходячи навіть якусь насолоду в своєму приборканні. Простіше кажучи, йому було добре. Бурхлива душа увійшла до своїх берегів, заспокоїлася й більше не боліла. Але найдивніше, що пляма в оці раптом розтанула, як чорний замет під весняними променями.

Фока дивився під ноги й бачив метушливих мурах, які снують у пошуках поживи і дрібних трісок для влаштування свого великого господарства.

Він дивився праворуч і бачив дрібних пташок у кронах лісових дерев.

Він дивився ліворуч і бачив ледь помітні брижі на дзеркальній поверхні річки й кола, намальовані риб’ячими хвостами.

Він піднімав голову вгору й бачив далеку далечінь, яка тікала за виднокрай.

– Господи, як гарно! – вирвалося з його грудей.

– Гарно! – погодилася Аксюта. – А довго йти?

– Довго. Якщо втомилася, давай відпочинемо.

– Давай, – голос Аксюти був спокійним, бо, на відміну від Фоки, вона не журилася про минуле, якого не пам’ятала, і не думала про майбутнє, якого не знала.

Але не встигли вони присісти під самотньою сосною, як за сотню кроків попереду з лісу виїхали троє. Одного з них, який сидів на невисокій кобилці, Фока впізнав відразу – це був княжий постільничий Петро Федорович.