Просмотров — 1676

79-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ТРИ МЕЧІ
                                
Частина 2

Спочатку Фока не повірив. Адже зустріти далеко від Києва кращого та єдиного друга, про якого він усе частіше згадував, – це як знайти під подушкою монету, яку впустив у бурхливу річку. Однак і не вірити своїм очам він не міг, бо тепер вони бачили чудово.

– Петре Федоровичу, чи це ти? – радісно закричав Фока.

Крик, що злякав навколишню тишу, змусив вершників зупинитися. Двоє великих вихопили мечі з піхов, а Петро Федорович повівся дивно. Він зіскочив із непоказної конячки, схопив на руки якогось дрібного цуцика і знову стрибнув у сідло. Після чого збліднув як крейда й невпевнено відповів:

– Я!

Фока такій відповіді дуже здивувався: він думав, що його друг зрадіє зустрічі, а той, схоже, не тільки не зрадів, але навіть злякався. У цьому була присутня відверта недоладність, і колишній драбант учинив як і годиться в таких випадках – він теж вихопив меча. А три оголених мечі – це занадто багато для мирних переговорів. Іще мить – і сутички не минути, але чи буде в ній переможець, якщо ні богатирі, ні Фока поступатися не звикли? Ось супротивники вже почали зближуватися, і для роздумів часу не залишилося. Крок за кроком богатирська сила й сила лісового велетня скорочували відстань до невтомимої січі. Здавалося, що повітря згусло й задзвеніло, як натягнута струна. Зараз вона лусне, а її дзвін підхоплять схрещені клинки...

Але замість цього напружену тишу прорізав відчайдушний плач:

– Тимоше-е-е! – простягнула руки Аксюта.

– Аксюто-о-о! – іще відчайдушніше закричав Тиміш і, забувши про будь-яку обережність, кинувся вперед.

* * *

Але богатирі були напоготові. Вони за два скоки підлетіли до Лиха, оскільки відразу зрозуміли, хто перед ними, і приготувалися до шаленого опору. Але, всупереч очікуванням, Лихо кинув свого меча до їхніх ніг.

– Хто такий? – грізно запитав Муромець, хоча в його голосі виразно відчувалося здивування.

– Фока Бович, княжий драбант і воєвода... щоправда, колишній.

– Ото ж бо я й дивлюся, що статура знайома. Я ж твого батька добре знав.

– А нам казали, що ти Лихом Однооким зробився, – мовив Попович, зістрибуючи зі Стрілки й із брязкотом ховаючи меча до піхов.

– Було таке, – похнюпив голову Фока.

– То це ти на мене з дерева впав?

– Було таке.

– Здоровий, нічого сказати! І як ти мені шию не скрутив?

– Так і ти ж, Альошо, не маленький, – заперечив Фока, нарешті впізнавши богатирів.

– А чаклунка, яка тебе зі шляху збила, у болоті лежить... – щоб змінити тему, сказав Муромець.

– Та ніхто мене зі шляху не збивав. Я в усьому винен! Тому і прямую на княжий суд. Тому й поблажливості просити не стану...

– Гарна промова! – похвалив Попович. – Тільки Аксюту навіщо із собою взяв? Аби поголосила, коли тобі голову рубатимуть?

– Повинну голову меч не січе, – осадив Альошу Муромець. – А коли людина покаялася, то яке покарання її злякає? Адже себе засуджувати – все одно що на дибі побувати.

– Аксюту я у відьми відбив, – не звертаючи уваги на виправдувальні слова Іллі, тихо мовив Фока й іще тихіше додав: – Щоправда, сам її відьмі й віддав... Не знаю, простить мене Тиміш чи...

– Прощаю! – закричав Тиміш, не випускаючи Аксюту з обіймів.

– Ось це, Тимофію Федоровичу, по-нашому! – похвалив Муромець. – Адже тільки камінь не змінюється, а людина завжди змінитися може. І якщо найзатятіший ворог пробачення просить, як же його не вибачити?

– То це Тиміш? – здивовано вигукнув Фока. – А я ж думав – Петро!

– А ми його навмисне в одяг брата обрядили, щоб Лихо з пантелику збити, – розсміявся Альоша, задоволений тим, що задум удався.

– Прости, Тимоше... – винувато мовив Фока.

– Та він же тебе вже пробачив! – вигукнув Попович.

– Він одне пробачив, а ще й інше є...

– Яке інше? – насупився Ілля.

– Та пам’ять вона втратила. Нічого не пам’ятає, і Тимоша теж...

* * *

А ось тут Фока помилився. Бо з-за крислатої сосни долинула радісна скоромовка:

– А Федько як?

– Підріс.

– На кого ж ти його, бідолаху, залишив?

– Який же він бідолаха, коли матуся знайшлася! А залишив на бабу Мелашку, та і дружок Сенько обіцяв наглядати. Мабуть, не пропаде!

– Як же ви без мене справлялися?

– Погано. Зате ми з Федьком куховарити навчились і штани латати. А ти насправді все забула?

– Забула.... Та як тебе побачила відразу все згадала!

– Аксютушко...

– Тимоше...

Далі богатирі слухати не стали. А нащо слухати, коли й так зрозуміло: любов будь-яку рану лікує!