Просмотров — 221

80-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

БОГАТИРСЬКА КОЛИСКОВА
                                
Частина 1

Усю довгу дорогу до Києва Тиміш із Аксютою говорили й наговоритися не могли. Ілля спочатку хотів Аксюту на Бурушку взяти, але Тиміш заперечив.

– Ми й на Веселці помістимося. Вона хоч і тісна, зате своя.

– Як то кажуть: тісно, зате міцно! – посміхнувся Попович. – А ти, Тимоше, хоч і прибрехати любиш, але тут правду сказав: дружина в тебе – красуня!

– І тебе, видно, сильно любить, – додав Ілля.

– Та коли б ви знали, як я її люблю! – вигукнув Тиміш і окинув друзів таким міцним поглядом, що ті відразу зрозуміли: не дізнаються цього ніколи.

Бо любов – велика таємниця...

* * *

А далі все було просто. У найближчому селі богатирі купили Фоці коня, бо велетень ні з ким не поміщався – ні уздовж, ні впоперек і йшов поруч.

Пересуватися відразу стало і зручніше, і веселіше. Особливо Смілишу, якому Фока так сподобався, що вони тепер скакали разом, поперемінно оглашаючи околиці басовитим сміхом і дзвінким гавкотом.

Гарного настрою не змогли зіпсувати навіть розбійнички, яким через відчайдушну дурість заманулося пограбувати самотніх подорожніх. І хоча головорізів було по шість штук на кожного, бій видався коротким, оскільки богатирям підсобили величезний Фока й кмітливий сучебродівський боєць Тиміш.

* * *

А в Києві й того краще вийшло. Переконавшись, що Лиха Одноокого у природі не існує, князь простив Фоку, який слізно покаявся. А коли той навідріз відмовився від теплого містечка при дворі й рішуче заявив, що служитиме простим дружинником, відразу ж отримав із княжих рук нову зброю. А потім був бенкет, і чудові промови, і неспішні пісні, і Тиміш із Аксютою сиділи на чолі столу разом із князем Ярославом Мудрим і княжною Інгігердою-Іриною, а поруч височіли Муромець, Попович і Фока, і, звісно ж, постільничий Петро Федорович, який, утім, височів не зростом, а розумом.

* * *

А за рік у Федька з’явилася сестричка Дунечка. Шкода тільки, що Муромець, Попович і Фока на хрестини не встигли, бо були в далекому та лютому поході й чимало бранців у бусурман відбили.

Їхніх імен ми не запам’ятали, окрім Парфена. Бо Парфен був тим самим кравцем, який повів брата-коваля лихо шукати та Лиху до лап і попався.

Тільки чаклунка Велесиха його забракувала – занадто дрібним для її отруйної галявини Парфен здався. Але хоч і дрібний, а викидати шкода. Ось вона і продала його татарам до рабства. А ті, дізнавшись, що Парфен – добрий кравець, поставили його халати-чапани шити. Він і шив, і золотом вишивав, тому й виживав, незважаючи на тяжкі незгоди. Тепер він знову в Сучому Броді мешкає й чужому добру більше не заздрить...