Просмотров — 187

81-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

СПРАВЖНЯ ЧАВУННА ВАННА
                                
Частина 2

Від такої надзвичайної уваги Жорик уперше в житті густо почервонів. Ні, узагалі-то, червонів він часто, але тільки коли брехав. А тут – оце тобі так! Почервонів від правди. Добре, хоч у напівтемряві ніхто цього не помітив.

– Здається, у нашого викрадача не все йде за планом, – раптом сказав Ілля. – Він не розрахував, що коли Єгор побачить вогники, то не сам до підвалу полізе, а нас покличе.

– Усе зрозуміло! – ляснув себе по коліну Гусак. – Знаєте, навіщо він про тазик із кров’ю розповідав? Хотів Жорика налякати, щоб він без усяких репетицій так закричав у мобілку, ніби його вже зарізали.

– Та-а-ак, – протягнула Віра, – Полікарп Миколайович від такого крику відразу б гроші виклав.

– А я не кричатиму! – ледь чутно видавив із себе Жорик і підозріло шмигнув носом.

– Правильно! – похвалив Ілля. – Якщо не закричиш, а просто скажеш, де ти, тато тебе миттю знайде...

– Разом із нами! – додав Гусак і поплескав сумну Капу по плечу. – Нічого, прорвемося! Тут, вочевидь, не професіонали працюють. Усе шите білими нитками.

– Не кажи «гоп», – зупинив його Ілля. – А раптом це якісь сатаністи? Тепер їх багато розвелося.

– Ой! – здригнулася Віра. – Мені нещодавно Шура Манейло на перерві про ритуальні вбивства розповідала. Нібито їх розкрити неможливо, бо...

– А ти не слухай усяких Шур! – перебив Гусак. – Плетуть, самі не знають що.

– Та вона про це у книжці прочитала.

– То нехай усяку погань не читає! Якщо читати нічого, я їй «Цікаву хімію» дам. А сатаністам треба хреста показати. Як Фока Велесисі! Правильно, Ілле?

– Правильно. А хрести у всіх є?

– У всіх! – відповів Жорик і дістав із-під футболки срібний хрест таких значних розмірів, що Гусак присвиснув.

Сам же він носив дешевий дерев’яний хрестик на звичайній мотузочці. Хоча яка різниця! Адже від нечисті дерев’яний хрест захищає не гірше за золотий, усипаний діамантами...

* * *

Однак побоювання виявилися марними, і обійшлося без тазика із кров’ю. Справа в тому, що розповідь про Лихо Однооке слухав ще один чоловік. Усю ніч він просидів у густих кущах акації, не випускаючи з рук саморобний приймальний пристрій. Його нещадно гризли комарі, але він не помічав цього, боячись пропустити хоч слово.

Неважко здогадатися, що це був Вілен Мартинович Зайцев, у якого насправді все пішло не за планом. У принципі, треба було давно відчинити двері, але Вілен чомусь цього не робив. Мабуть, монах-богатир бажав, щоб Зайцев дослухав історію до кінця.

І він її дослухав. Тому вчинив цілком нерозумно для викрадача, але абсолютно розумно для своєї душі, яку Ілля Муромець із Божою поміччю мав намір урятувати. А порятунок неможливий без каяття. Тільки не такого, коли бубонять: «Я більше не буду!» А такого, коли відривають від себе бісівські гачки разом зі шкірою.

Як риба, що рве губу, але залишається жити...

* * *

Коли Ілля замовк, Вілен із розмаху жбурнув дбайливо зібраний приймач у старий бетонний стовп – аж друзки полетіли! Потім він кинувся до підвалу і, розчинивши двері, увірвався до кімнатки, яку відразу ж залило світло, адже надворі вже розпочався ранок.

– Дядько Вілене! – упізнав його Жорик і полегшено розсміявся. – А як ви нас знайшли?

– Ви знайомі? – запитав Ілля, дивуючись абсолютно непередбачуваному фіналу.

– Та дядько Вілен до тата на роботу приходив. Давно, але я запам’ятав...

– Хай живе дядько Вілен, який завжди приходить на допомогу! – приховуючи хвилювання, дурнувато закричав Гусак.